Історія воїна, який вчиться жити по-новому
Історія воїна, який вчиться жити по-новому.
У час, коли країна щодня проходить випробування на міцність, як ніколи видно людей сильних духом. Тих, хто не шукає легших шляхів, а бере на себе відповідальність за найцінніше: родину, рідну землю і майбутнє держави. Саме такі люди сьогодні стають опорою України, її внутрішнім стрижнем і прикладом незламності.
Серед них — Андрій Чумаченко, військовослужбовець, житель Авангардівської громади, який на початку повномасштабного вторгнення добровільно став на захист України. Його життєвий шлях — це історія про вибір, гідність і силу характеру, що не зникає навіть після найважчих випробувань.
Андрій є нащадком козацького роду, і, можливо, саме ця внутрішня спадкова стійкість, відчуття честі та обов’язку стали вирішальними у його рішенні. Коли постало питання — залишатися осторонь чи діяти, він без вагань обрав друге.
Його дружина Ірина згадує: прийняти цей вибір було надзвичайно важко. Страх, невідомість і постійна тривога за кохану людину не відпускали. Але Андрій був непохитний. Він сказав, що це його рішення як чоловіка, і він не відступить, бо має стати на захист своєї сім’ї. Водночас зізнався: йому було б легше, якби Ірина змогла одразу підтримати його вибір, і жінка підтримала.
До повномасштабної війни життя подружжя Чумаченків було спокійним і звичайним. Разом із дружиною Іриною вони були далекими від політики — просто будували свою молоду родину, працювали, мріяли, облаштовували побут. Познайомилися під час навчання в Одеській національній академії харчових технологій: Андрій уже завершував навчання, а Ірина лише розпочинала студентський шлях. Вони навчалися на різних факультетах і курсах, але саме там почалася їхня історія.
Згодом Андрій працював певний час за контрактом на Алясці у сфері рибного господарства та мав повернутися туди навесні 2022 року. Однак початок повномасштабної війни змінив усе — і він без вагань став до лав захисників України.
Ніс службу у легендарній 95-й окремій десантно-штурмовій Поліській бригаді. Андрій потрапив до групи військових, які одними з перших проходили підготовку за міжнародною програмою «Інтерфлекс» у Великій Британії. Інтенсивні тренування, сучасні підходи до ведення бою, посилена медична підготовка — усе це стало важливою частиною його військового становлення. За три тижні навчань Андрій схуд на сім кілограмів, але здобув значно більше — витривалість, знання, впевненість та безцінний досвід. Пригадує, як після завершення військової підготовки один із британських інструкторів, кремезний чоловік, під час прощальної промови не стримав скупої чоловічої сльози — цей зворушливий момент глибоко закарбувався в його пам’яті.
Після повернення разом із побратимами Андрія направили на Харківський напрямок. Він служив водієм мінометного взводу роти вогневої підтримки — відповідальна і небезпечна робота, де від швидкості й точності залежить життя інших. Їх бригада брала участь у звільненні населених пунктів Кам’янка, Студенюк, Ольгівка, Лиман та інших сіл і селищ. А з грудня 2022-го року до середини літа 2023-го виконували бойові завдання в районі Серебрянського лісу, де чоловік отримав своє перше поранення, але вже за два тижні повернувся до строю — до своїх побратимів, з якими пов’язувала не лише служба, а й справжнє фронтове братерство.
Важким ударом для підрозділу стала звістка про загибель у грудні 2023 року командира взводу Максима Рибецького поблизу села Терни на Донеччині. Йому було лише 24 роки. Саме за такими — молодими, мужніми, розсудливими — Андрій бачив майбутнє української армії. Ця втрата боляче відгукнулася в серці кожного бойового товариша.
Його справу продовжив інший молодий, але перспективний командир — Руслан Кришталь. Саме він згодом врятував Андрію життя. У квітні 2024 року поблизу того ж села Терни чоловік отримав важке поранення. Під час виконання завдання, через втому і людський фактор, його автомобіль наїхав на протитанкову міну. Він дивом залишився живий. Наслідки були надзвичайно тяжкими: ампутація лівої ноги, серйозно пошкоджена стопа правої, яку лікарям довелося буквально збирати, зламана ліва рука та травма хребта. У ті критичні хвилини поруч був командир Руслан Кришталь, який зробив усе можливе, щоб врятувати побратима.
Попереду були численні операції, місяці лікування і складної реабілітації у лікарнях Слов’янська, Дніпра, Києва, Львова, Чернівців та у Вашківецькому реабілітаційному центрі. Андрій настільки прагнув швидше відновитися, що інколи не розраховував власні сили. Надмірні навантаження призвели до ускладнення — у руці лопнула пластина, що вимагало повторної операції та нового етапу реабілітації. Чоловік відзначає, що йому дуже щастило на професійних лікарів, які терпляче допомагали відновлюватися, зокрема відзначає високу компетентність ортопеда-травматолога Київської міської клінічної лікарні Сергія Івановича Скаби та людяність і чуйність головного лікаря Дніпровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова Сергія Анатолійовича Риженка.
Але, як зізнається сам Андрій, найважчим випробуванням виявилося не фізичне лікування, а процес списання з військової частини в Житомирі. Через стан здоров’я кожна поїздка, кожен бюрократичний крок давалися надзвичайно складно.
Поруч із ним увесь цей час його віддана дружина Ірина. Саме вона разом із донькою Марійкою стали його головною опорою, джерелом сили й мотивації рухатися далі. Незважаючи на труднощі, що лягли на плечі Ірини, вона знаходила в душі світло і сили, щоб підтримувати пораненого чоловіка, даруючи йому любов, турботу, віру в одужання та відчуття, що він не сам.
Постійно підтримували і побратими: телефонували та приїжджали. Цей зв’язок, сформований війною, залишається міцним і сьогодні.
Повернення додому також стало випробуванням. Дружина Ірина згадує, що після виписки з лікарні їй телефонували навіть рідні та близькі друзі з питанням: як тепер правильно спілкуватися з Андрієм, які слова підібрати. Вона зізнається, що і для неї це був непростий період, адже додому повернувся вже інший чоловік. Це був новий, складний етап адаптації для всієї родини.
Сам Андрій відверто говорить: спочатку було багато агресії, внутрішнього напруження, неприйняття себе нового. Це природна, але складна частина шляху. З часом він почав переосмислювати пережите, вчитися приймати себе, поступово змінюватися та крок за кроком будувати нову реальність.
Сьогодні він проходить психологічну адаптацію і наголошує на важливому: багато військових соромляться звертатися до психологів, бо бояться виглядати слабкими. Але це помилкове уявлення. Самостійно впоратися з наслідками війни, зокрема психологічними, надзвичайно складно, особливо без підтримки родини. Через це дехто обирає хибний шлях — алкоголь чи наркотики, які лише руйнують життя.
Подружжя щиро вдячне Авангардівській громаді за увагу до ветеранів війни. Андрій відзначає професійну роботу фахівця із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб Центру надання соціальних послуг Інни Захарової, яка завжди готова надати компетентну допомогу та підтримку. І з теплом згадує спортивний захід для ветеранів війни, що відбувся у громаді в березні. Там він зміг поспілкуватися з такими ж хлопцями, як і сам, — людьми, які пройшли війну і добре розуміють один одного без зайвих слів.
Разом із тим чоловік відверто говорить про проблему, яку сьогодні ще не всі готові усвідомити: суспільство поки що не до кінця готове до відкритого і правильного спілкування з військовими, які повертаються з війни з тяжкими травмами. Андрій переконаний: громадськість має ставитися до поранених військових із повагою, без жалю і стереотипів. Адже вони не втратили сили — вони здобули новий, складний досвід, який потребує розуміння і підтримки.
Мій співрозмовник зауважує, що війна змінила його погляд на звичні речі. Те, що раніше здавалося буденним, тепер має особливу цінність: кожен ранок, кожна розмова з близькими, сама можливість жити. Сьогодні Андрій поступово відновлюється і будує нові плани. Він прагне вступити до Одеського національного університету імені І. І. Мечникова на філософський факультет. Його дружина Ірина теж планує отримати другу освіту та опанувати нову для неї спеціальність клінічного психолога, щоб допомагати іншим військовим і їхнім родинам проходити складний шлях відновлення, який вони долають разом із чоловіком і досі.
Андрій Чумаченко говорить просто, але в його словах — глибокий зміст, сформований досвідом, за який заплачено надто високу ціну. Сьогоднішні випробування, переконаний він, не лише загартовують кожного з нас окремо, а й формують Україну як націю — сильну, свідому, незламну. І його власна історія є живим підтвердженням того, що навіть після найтяжчих втрат людина здатна вистояти, відродитися і знайти в собі сили рухатися далі, зберігаючи людяність та гідність.
Світлана Дідух