Сім’я, яка подолала випробування.

Сім’я, яка подолала випробування

Війна безжально змінює людські долі. Вона змушує залишати рідні домівки, розлучає сім’ї, спонукає по-новому цінувати прості речі — спокійний ранок, голос рідної людини поруч, дитячий сміх. Та попри всі випробування тільки родина часто стає тією силою, яка допомагає вистояти й не зламатися. Саме такою є родина Захарових — Сергія та Інни, які нині мешкають в Авангардівській громаді, але назавжди зберігають у серці своє рідне село Гусарівка на Харківщині.

До війни їхнє життя було звичайним і спокійним. Сергій працював водієм у СТОВ «Гусарівське», Інна — вчителем біології у школі. Молоді, закохані, вони лише починали будувати плани на майбутнє. Але в 2015 році Сергія мобілізували до лав Збройних Сил України. Після двотижневої підготовки на Дніпропетровщині він потрапив до 81-ї десантно-штурмової бригади. Саме тоді Інна дізналася, що чекає на дитину. Перед відправленням на фронт Сергій буквально випросив два дні відпустки, аби вони могли офіційно стати родиною.

Сьогодні подружжя з усмішкою згадує, як поспіхом готували своє весілля. Домовлялися про реєстрацію, шукали фотографа, батьки накривали столи. Інна одягнула власну випускну сукню, а Сергій позичив у сусіда костюм. Та попри скромність і поспіх, вийшло справжнє щире весілля, сповнене любові та надії. Вже через два дні після одруження Сергій разом із тактичною групою вирушив на околиці Донецького аеропорту тримати оборону. Там він перебував із вересня 2015-го до лютого 2016 року.

У квітні 2016 року чоловік демобілізувався та повернувся до роботи водієм у рідному господарстві. Але фінансові труднощі молодої сім’ї змусили його у 2019 році підписати контракт зі Збройними Силами України. Тоді контрактна служба давала шанс на стабільність і можливість забезпечити родину. Сергій потрапив до 13-го батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, де служив водієм бойової машини «Козак». Уже через тиждень після підписання контракту він був на передовій поблизу населеного пункту Щастя. Три місяці військові тримали оборонні позиції на лінії розмежування.

Після ротації Сергій повернувся до Житомира — місця постійної дислокації бригади. У жовтні 2020 року до чоловіка переїхала й Інна разом із чотирирічною донькою Златою.
— Мені тоді все здавалося чужим, непривітним і сірим. Але я хотіла бути поруч із чоловіком і підтримувати його, — пригадує жінка.

Родина винайняла невелику квартиру неподалік частини. Інна влаштувалася працювати вихователем у дитячий садок й маленьку Злату теж віддали до садочка. Наступним відрядженням Сергія стала Херсонщина. Його підрозділ стояв поблизу Армянська, який розташований на Перекопському перешийку. Той період військовий згадує як надзвичайно складний: нестерпна спека, велика кількість змій, постійні провокації з боку російських військових.
— Єдине, що згадується приємного, — це дуже смачні кавуни та дині, якими нас пригощали місцеві жителі, — говорить чоловік.

Після повернення до частини розпочалися інтенсивні тренування та постійні стрибки з парашутом. Сергій пригадує, що інколи доводилося стрибати навіть при температурі мінус 22 градуси. У жовтні 2021 року його разом із побратимами направили на околиці Горлівки, де вони зайняли оборонні позиції.
— Ми вже тоді бачили наскільки російські військові ставали дедалі нахабнішими. Літали їхні гвинтокрили, постійно були провокації. Ми розуміли, що щось готується, але коли комбат повідомив, що почалася повномасштабна війна, до останнього не хотілося в це вірити, — згадує Сергій.

На той момент Інна вдруге була вагітна. Хвилюючись за дружину та доньку, Сергій наполіг, аби вони виїхали до його сестри у Польщу. Саме там народилася їхня молодша донечка Еля. Згодом Інна з дітьми переїхала до своєї сестри в Німеччину. Та навіть за кордоном вона жила в постійній тривозі — за чоловіка, якого разом із побратимами відправляли у найгарячіші точки фронту, та за батьків, які певний час перебували в окупації.

Сергій пригадує, що перший наступ їхнього підрозділу був в районі Горлівських териконів — стратегічно важливої ділянки, яка давала можливість контролювати логістичні та промислові шляхи й об’єкти окупантів на Донецькому напрямку. Саме там їхній батальйон зазнав перших серйозних втрат.

— Потім нашим завданням стало відбиття села Попасне та утримання опорних пунктів у цьому секторі. Бої точилися в умовах тотальної переваги противника в артилерії та авіації, а щоденні штурми ворожої піхоти практично не припинялися. Там ми вперше зіткнулися з так званими «вагнерівцями». Через їхню агресивну та хаотичну поведінку складалося враження, що вони перебували під дією наркотичних речовин, тому передбачити їхні дії було майже неможливо.

На той час ворог уже масовано застосовував проти нас усі наявні засоби ураження, зокрема фосфорні боєприпаси та термобаричні системи, намагаючись будь-якою ціною змусити нас відступити, – розповідає військовий.

Пізніше Сергій виконував бойові завдання на рідній Харківщині — від Барвінкового до Ізюма, де познайомився з командиром батальйону «Вовки Да Вінчі», Героєм України Дмитром Коцюбайлом, якого побратими знали за позивним «Да Вінчі». Сергій пригадує його молодим, амбітним, але водночас надзвичайно мужнім командиром, який умів вести за собою людей і користувався величезною повагою серед військових. Особливо боляче згадувати, що у березні 2023 року Дмитро Коцюбайло загинув під Бахмутом у віці лише 27 років. Невдовзі внаслідок ворожого обстрілу згоріла бойова машина Сергія. Після цього певний час він виконував обов’язки техніка роти.
Згодом військовий перевівся до 77-ї окремої аеромобільної бригади. Там пройшов навчання на сержанта та головного сержанта. Завдяки значному бойовому досвіду йому довірили тимчасово командувати взводом.

Найважчим випробуванням стали бої за Соледар. Саме там Сергій отримав тяжке поранення обох ніг та контузію.
— У той момент я вже прощався з життям, — пригадує він. — Але думка про доньку Елю, яку я жодного разу не бачив від її народження, змусила мене взяти себе в руки.

Попри сильний біль та втрату сил, Сергій самостійно наклав собі джгут і дочекався побратимів. Військові несли його півтора кілометра через поле та мілководну річку до безпечного місця. Спочатку йому надали допомогу в Краматорську, а далі почався довгий шлях боротьби за життя та можливість знову стати на ноги. Попереду були понад 70 операцій і тривале лікування у лікарнях Дніпра, Кропивницького, Вінниці, Львова, Ужгорода, Житомира та Одеси.

Щойно Інна дізналася про поранення чоловіка, не вагаючись повернулася з дітьми з-за кордону, аби бути поруч. Постійно перебувати біля Сергія вона, на жаль, не могла, адже маленькі діти теж потребували уваги. Та саме турбота дружини й думки про дітей стали для воїна потужною мотивацією мобілізувати всі внутрішні сили. Крок за кроком Сергій долав важкий шлях від лікарняного ліжка — спершу до інвалідного крісла, а згодом і до перших кроків на милицях.

З теплотою загадує родина Захарових їхнє перебування в Ужгороді. Там, серед незнайомих людей, вони особливо гостро відчули, наскільки великою може бути людська підтримка у складні моменти життя. Місцеві жителі допомагали військовим не лише продуктами чи необхідними речами. Для поранених захисників і їхніх родин важливими ставали прості слова підтримки, щире співчуття та увага, які додавали сил не опускати руки.

Один із таких випадків Інна пам’ятає й досі. Після чергового візиту до лікарні вони із Сергієм та дітками поверталися до орендованої квартири, коли до них підійшла літня жінка. Не ставлячи зайвих запитань, вона простягнула невеликий пакунок. Уже вдома подружжя побачило всередині інжир та акуратно складені 500 гривень.
Для родини цей вчинок став справжнім проявом щирої людяності. Адже було зрозуміло: жінка допомогла не через достаток, а від щирого серця, бажаючи підтримати пораненого українського військового.
— Такі моменти неможливо забути. Саме вони повертають віру в людей і допомагають триматися навіть тоді, коли дуже важко, — говорить Інна.

Втім, на шляху Сергія та Інни траплялися й інші ситуації. Не всюди поранених військових та їхні родини зустрічали з однаковим розумінням і підтримкою. Та попри всі труднощі, родина Захарових зберегла головне — вдячність до небайдужих людей.
Повернувшись до Житомира після тривалого лікування та виписки, Сергій знову зіткнувся з тяжким випробуванням — через нагноєння пораненої ноги в нього піднялася висока температура. Родина не розуміла, що робити далі, адже навіть лікарі, до яких вони зверталися, не могли дати чіткої відповіді. Допоміг випадок.

Одного дня на вулиці до них підійшов чоловік поважного віку та запитав, чи мають вони із собою медичні знімки. Уважно їх переглянувши, він сказав, куди їм необхідно звернутися. Цією людиною виявився відомий лікар-ортопед-травматолог Валерій Павлович Яковлєв, який згодом поступово допоміг Сергію знову стати на ноги, за що вони йому щиро вдячні.
Та випробування на цьому не завершилися. Згодом Сергій вже, проживаючи на Одещині, отримав перелом правої ноги, яку необхідно було фіксувати апаратом Ілізарова. Втім, в Одесі не знайшлося спеціалістів відповідного рівня, тому родині довелося шукати допомоги у Києві. Для Інни це стало ще одним складним етапом боротьби за чоловіка.
— Доводилося стукати в різні двері, звертатися до чиновників обласного рівня, аби лише вирішити питання лікування, — пригадує жінка.

Довгим та непростим виявився й процес списання зі служби та адаптації до нових реалій життя. Згодом родині вдалося придбати власну квартиру у житловому масиві «Сьоме небо». Подружжя зізнається, що дуже радіють навіть невеликому, але своєму житлу. Сьогодні найбільшою мотивацією для Сергія є його діти, зокрема молодша донечка Еля. Поки дівчинка ще не ходить до садочка, батько проводить із нею майже весь час. Разом вони займаються домашніми справами, гуляють.
А ще Сергій навчився за допомогою інтернету робити доньці красиві зачіски, чим дуже тішить маленьку Елю.

Пані Інна нині працює у Центрі надання соціальних послуг Авангардівської селищної ради фахівцем із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб. Переживши власний складний досвід, вона допомагає військовим та їхнім родинам проходити непростий шлях адаптації після повернення до звичного життя.
За цей час Авангардівська громада стала для родини Захарових по-справжньому рідним домом. І сьогодні вони вже не планують після Перемоги переїжджати в інше місце чи повертатися на малу батьківщину, яка певний час була під окупацією.

Однією з найбільших мрій Сергія нині є повезти свою родину за кордон на відпочинок.
— Після всього пережитого ми заслуговуємо хоча б на тиждень тиші — без вибухів і повітряних тривог, — говорить він.

За сумлінну службу Сергій має чимало відзнак, серед яких — медаль «За взірцевість у військовій службі» та орден «За мужність» ІІІ ступеня. Та найбільшою своєю цінністю він вважає не нагороди, а родину.

Саме любов до дружини та дітей, підтримка рідних і віра одне в одного допомогли родині Захарових пройти через усі випробування. Вони впевнені: труднощі, які випали на їхню долю, не зламали їх, а зробили ще сильнішими. І сьогодні Сергій та Інна не лише творять нову сторінку власного життя в Авангардівській громаді, а й надихають інших своїм прикладом мужності, витримки та незламності.

Світлана Дідух