«Я народився вільним, вільним і залишуся»: історія ветерана Володимира Бєлюка з Прилиманського.

«Я народився вільним, вільним і залишуся» – ці слова належать Володимиру Бєлюку — жителю села Прилиманське, воїну 122-ї окремої бригади територіальної оборони з позивним «Татар», ветерану війни, який пройшов важкі фронтові дороги, пережив тяжке поранення та сьогодні вчиться жити по-новому. Його історія — не лише про війну. Вона про силу духу, вірність своїм переконанням і здатність знаходити сенс життя навіть після найважчих випробувань.

У березні 2022 року молодий чоловік добровільно став на захист Батьківщини. До війни працював баристою на ринку «7 кілометр» та на станції технічного обслуговування автомобілів. Звичне мирне життя змінилося фронтовими буднями, де щодня доводилося приймати складні рішення та дивитися небезпеці в очі.

— Я тут народився, тут живу і тут хочу бачити майбутнє своїх дітей. Тому для мене не стояло питання, чи йти захищати країну. Це був мій обов’язок, — говорить Володимир.

За час служби він виконував бойові завдання на різних напрямках фронту, зокрема на Миколаївщині та Запоріжжі. Саме на Запорізькому напрямку восени 2024 року відбувся бій, який став переломним у його житті.

Того дня позиції українських військових опинилися під масованим вогнем. Артилерія, міномети, дрони — ворог намагався буквально стерти їх із землі.

— По нас летіло все, що тільки можна. Поруч впала міна. Якби не броня, думаю, шансів вижити не було б, — пригадує воїн.

Після вибуху Володимир отримав важкі поранення. Самостійно надати собі допомогу вже не міг. Поруч були його побратими — ті, з ким пройшов найважчі бої.

— Хлопці миттєво підбігли, почали відтягувати мене, а нам услід летіли ще FPV-дрони. Вони наклали турнікет, затампонували рани й повернулися до бою.

Майже добу Володимир пролежав у ямі, очікуючи евакуації. Через інтенсивні бої та постійні обстріли дістатися до нього було надзвичайно складно.

— Я пам’ятаю лише голоси людей, які мене рятували, облич – уже ні. Був майже непритомний. Але це були голоси дуже сміливих людей, які ризикували власним життям заради мого.

До тями він прийшов уже в лікарні Запоріжжя.

— Я був щасливий. Справді щасливий. Коли отримав поранення, попрощався із життям. А коли відкрив очі в лікарні, зрозумів: я живий. Так, попереду були операції, лікування, реабілітація. Так, я втратив ноги. Але життя продовжується.

За півтора року він переніс понад двадцять операцій, проходив лікування у Запоріжжі, Дніпрі, Вінниці, Хмельницькому, Одесі. Нині він перебуває в лікарні у Львові, де проходить протезування ніг. Попереду ще тривалий шлях фізичного та психологічного відновлення.

Та попри все пережите, думки про службу не залишають його й досі:

— Якби поранення було не таким тяжким, я б дуже швидко повернувся до своїх хлопців. Навіть після поранення хотів стати пілотом FPV-дронів. Але наслідки контузій поки не дозволяють працювати з окулярами та довго тримати концентрацію.

Однак Володимир не полишає бажання бути корисним. Сьогодні він продовжує опановувати керування безпілотниками та сподівається, що здобуті навички зможе застосувати вже у мирному житті після Перемоги України.

Зізнається, що цей шлях дається непросто. Після того фатального бою, коли він отримав важке поранення, а групу ще довго переслідували ворожі дрони, певний час існував сильний психологічний бар’єр.

— Спочатку було важко навіть дивитися на дрони. Після пережитого організм ніби автоматично повертався до тих подій. Але з часом вдалося перебороти себе. Зараз навчаюся, тренуюся і хочу розвиватися в цьому напрямку. Якщо не можу повернутися на передову, то, можливо, ці знання та досвід стануть у пригоді вже після війни, — говорить Володимир.

Для нього це не лише нова професія чи захоплення, а ще одна маленька перемога над обставинами, які намагалися зламати його волю. Адже «Татар» переконаний: справжня сила людини полягає не в тому, щоб ніколи не падати, а в тому, щоб після кожного випробування знаходити в собі сили рухатися далі.

Нині головним завданням для себе він називає одужання та адаптацію до нового життя. І в цьому йому допомагає родина. Дружина Ірина, з якою разом уже дев’ять років, була поруч на кожному етапі лікування, підтримувала та надихала не здаватися. Разом подружжя виховує сина Данила, який став для батька особливою мотивацією боротися й рухатися вперед.

— Моя сім’я — це моя сила. Саме заради них хочеться жити, відновлюватися та будувати нові плани.

Ще одним важливим етапом відновлення для ветерана став адаптивний спорт. Володимир долучився до громадської організації «Вільні воїни», яка об’єднує ветеранів та військовослужбовців, що проходять шлях відновлення після поранень за допомогою адаптивного спорту. Організація проводить регулярні тренування з 8 різних дисциплін, серед яких піклбол, баскетбол на кріслах колісних, волейбол сидячи, адаптивний гольф. У складі команди Володимир неодноразово брав участь у спортивних змаганнях з баскетболу на кріслах колісних, представляючи Одещину на всеукраїнському рівні, повертаючись звідти із перемогами.

Чоловік щиро дякує всім, хто підтримує ветеранів війни та розвиток адаптивного спорту в Україні. Саме спорт допомагає багатьом захисникам і захисницям повернутися до активного й повноцінного життя після поранень. За словами ветерана, для занять баскетболом на кріслах колісних необхідне спеціальне обладнання, вартість якого є досить високою, проте завдяки небайдужим людям та благодійникам спортсмени мають можливість тренуватися, змагатися й досягати нових успіхів.

Окремі слова вдячності Володимир висловлює Авангардівській селищній раді за постійну підтримку. Він зізнається, що після тривалого лікування та повернення додому був переконаний, що залишиться сам на сам зі своїми труднощами. І дуже радий, що помилився, адже турбота, допомога та увага з боку громади стали для нього важливою опорою на шляху відновлення.

Своїм досвідом Володимир охоче ділиться із побратимами, які також проходять складний шлях реабілітації після поранень.

— Не можна замикатися вдома. Треба виходити до людей, займатися спортом, шукати себе в нових справах. Щоб не сталося — не можна дозволити собі зупинитися. Поки людина рухається вперед — вона перемагає.

Сьогодні Володимир мріє про нові спортивні досягнення та не виключає, що одного дня  зможе виступати у складі національної збірної України та представляти нашу державу на Параолімпійських іграх. Проте головною перемогою вже стало його ставлення до життя — без озлоблення, без жалю до себе, з вірою у майбутнє. Він не шукає співчуття і не любить гучних слів про героїзм.

— Я не герой. Я просто людина, яка зробила свій вибір. Я народився вільним, вільним і залишуся. Свобода має свою ціну, і кожен сам вирішує чи готовий її захищати.

Сьогодні життєвим кредо Володимира є девіз 183-го батальйону, в якому він ніс службу: «Я зробив все, що міг. Хто може краще – нехай зробить більше!».

Пройшовши через найважчі випробування, він не дозволив війні зламати себе. Навпаки — навчився цінувати кожен день, кожну можливість рухатися вперед і бути корисним людям. Зараз Володимир продовжує відновлення, опановує нові навички та будує плани на майбутнє, доводячи, що справжня сила людини вимірюється не обставинами, а її здатністю не втрачати віру в себе.

Світлана Дідух