Війна, яка нищить та об`єднує

24 лютого розпочалась повномасштабна війна… Цей день змінив життя мільйонів українців, частина з яких була змушена покинути власні домівки і шукати прихисток у більш безпечних регіонах нашої країни.
Але для подружжя Олександра Івановича та Марини Миколаївни Чорнобук, які сьогодні стали героями нашої розповіді, звичне життя змінилось на багато раніше, ще в 2013 році перед зухвалим захопленням нашого Криму росією.

Сьогодні подружжя разом із сином Сергієм, який має інвалідність, мешкають в Авангарді у статусі внутрішньо перміщених осіб. На їх долю випало чимало важких випробувань, але, незважаючи на це, вони знайшли в собі сили, аби знову почати життя з чистого листа.

– Це вже друге наше переселення за останні роки. Вперше ми були змушені покинути свою домівку в 2013 році. Тоді наша сім`я проживала в Керчі, – із сумом ділиться зі мною спогадами Марина Миколаївна. – В Криму я прожила більше сорока років, відколи потрапила туди за розподілом після закінчення торгівельного технікуму у Рівному. В Керчі зустріла свою другу половинку, вийшла заміж, народила двох діток: сина Сергія та дочку Катерину. Майже одразу після одруження ми з чоловіком, як молоді спеціалісти, отримали кооперативну квартиру, яку виплатили протягом 12 років. Мій чоловік Олександр до Криму теж потрапив за розподілом. Працював акустиком на Керченському підприємстві рибної промисловості. Жили дружно, виховували дітей, мали чимало друзів.

– Після закінчення Керченського судномеханічного технікуму син вступив до Миколаївського кораблебудівного інституту, вирішивши як і батько, пов`язати своє життя з морем. Закінчивши інститут, Сергій залишився у Миколаєві. Там працевлаштувався, одружився. Ми допомогли купити сину квартиру. Згодом до Миколаєва отримувати вищу освіту переїхала і дочка. А ми з чоловіком залишились удвох у Керчі. Але в 2013 році наше життя перестало бути спокійним. Серед населення вже тоді був певний розкол, особливо, коли розпочався Майдан у Києві. Ми з чоловіком вважали, що молодь правильно робить, вийшовши на вулиці, аби відстояти своє прагнення до європейських цінностей. Серед учасників Майдану були і наші племінники. Вважаю, що Україна гідна того, аби бути членом Європейського Союзу.

-Я взагалі пишаюсь тим, що є українкою. Люблю нашу мову, традиції, пісні. Але даних поглядів розділяли не всі мої колеги, сусіди та друзі. Нас і «майданутими» називали, а ще ми були «бандерівцями» та «фашистами» вже тоді. Тож ми з чоловіком прийняли рішення переїхати з Керчі до сина в Миколаїв, тим паче, що він потребував нашої підтримки та допомоги через незадовільний стан здоров`я. Звичайно, що дане рішення далося непросто. Адже покинути квартиру, роботу, друзів – все, що тобі за цей час стало близьким, то дуже важко, але іншого виходу ми не бачили. Раз на рік ми їздили до Криму, маючи намір продати свою квартиру, але безуспішно. З кожним роком робити це було все важче і важче, адже ми знали, що маючи таку проукраїнську позицію, ми могли звідти вже і не повернутися. Було страшно, але на щастя у 2021 році нам таки вдалося продати нашу квартиру.

– Після переїзду до Миколаєва ми з чоловіком довго адаптувалися до нового місця. Але з часом начебто все наладилось. Аж поки 24 лютого росія не вирішила розпочати повномасштабну війну. Ми прокинулися о 4.50 від страшних вибухів. Це ворог обстрілював Кульбакінський військовий аеродром, який знаходився неподалік від нас. Ми, як і тисячі українців, були розгублені та налякані.

Через декілька днів був обстріл крилатими ракетами зовсім поруч з нашим будинком, в якому через вибух повилітали шибки, у декого рами та балконні двері. Ми увесь час знаходились у квартирі, адже бігати в укриття через інвалідність сина ми не могли.

Тож дочка Катерина, яка дуже за нас хвилювалась терміново ініціювала наш переїзд із Миколаєва до Авангардівської територіальної громади, де і родичів ми маємо, і вона з сім`єю зараз мешкає на житловому масиві «Сьоме небо». Родичі чоловіка, які тимчасово виїхали до Латвії люб`язно запропонували пожити нам в їхньому будинку в Авангарді. Щоправда зараз через їх повернення, мабуть, будемо шукати інше житло. Знайшли ми допомогу та підтримку і з боку місцевої влади,  Авангардівської селищної ради та ЦНАПу, а також пересічних жителів Громади, які не залишились байдужими до наших проблем та потреб.  Кожен намагався нас підтримати та допомогти хто чим міг. Хтось приносив одяг, адже ми виїжджали поспіхом, взявши лише саме необхідне, дехто приносив подушки та ковдри, продукти харчування тощо. Ми щиро вдячні кожному за людяність та небайдужість. Я навіть не очікувала знайти тут таку підтримку та стільки друзів.

Скажу чесно, до переїзду в Авангард я майже щодня плакала від розпачу, безсилля, страху. Лише тут я відчула себе у відносній безпеці та змогла знову повернутися до нормального життя. Хочу висловити слова подяки Світлані Рябоконь , яка виступила ініціатором створення волонтерської групи «Павутинка», учасниці якої плетінням сіток відчувають свою причетність до важливої спільної справи – наближення нашої Перемоги. Я теж хотіла бути корисною та доєдналась разом із донькою до «Павутинки». Зараз ми наче одна велика дружня родина,  в якій тебе вислухають, допоможуть, підтримають і добрим словом, і ділом, що сьогодні є вкрай важливим.

– Взагалі мені дуже подобається Авангард, він  чистий, комфортний та затишний. Тут привітні та щирі люди. І ось, я коли проходжу повз квітучий парк, чи новеньку школу, молю Богу, щоб це гарне селище, в якому ми знайшли прихисток, таким і лишалось. Щоб його жителі ніколи не дізнались, що таке розруха після обстрілів. Адже ми, поки були в Миколаєві, бачили на власні очі як лише за декілька днів, квітуче місто може перетворитися на руїни. І сьогодні обстріли Миколаєва тривають. Тож, я не знаю чи буде нам куди повертатися після нашої Перемоги, в якій я не сумніваюсь.

Бо моїй рідні, яка мешкала в Ірпіні, повертатися після злодіянь там орків, на жаль, нікуди. Але головне, що залишились живими, вчасно евакуювавшись, хто за кордон, хто в більш безпечні місця в Україні.

-Не перестаю дивуватися позиції родичів, які мешкають у ворожій росії. Вони не вірять жодному нашому слову. Натомість сліпо довіряють усьому, що чують  і бачать зі своїх телевізійних екранів. Я раніше намагалася до них хоч якось достукатися, а зараз зрозуміла, що марно. І свої сили та енергію треба спрямовувати на інше: сім`ю, волонтерську роботу, яка наближатиме нашу Перемогу, – наголошує Марина Миколаївна.

Безперечно, ця війна змінила кожного з нас, завдаючи болю, роз`єднуючи родини та руйнуючи все навколо, але водночас вона нас об`єднала, зробивши сильнішими та людянішими; вона змусила нас переглянути свої життєві цінності та пріоритети, а ще навчила лишатися оптимістами, навіть у надскладних ситуаціях. Тож Перемога обов`язково буде за нами, бо на інше ми не згодні!

Світлана Дідух.