Шрами війни

Тепер ми точно знаємо: кожне покоління українців має своїх ГЕРОЇВ. Є справжні герої і серед наших сучасників. Зухвала, неочікувана агресія російської федерації вирвала їх із мирного життя, і всі вони – кухарі, будівельники, медики, педагоги, юристи, бізнесмени, держслужбовці, актори – якось разом, в одну мить перетворилися на воїнів, на захисників, які зброєю і власним серцем прикривають від підступної навали всю країну і кожного з нас.

Так сталося і з героєм нашої сьогоднішньої розповіді Русланом Ораком. У мирному житті він залюбки радував жителів нашої Громади та інших ближніх населених пунктів смачною продукцію, яку готував власноруч на «чудо-мангалі» на колесах, який сам і змайстрував.

Але 24 лютого кардинально змінило життя Руслана, як і всіх інших українців. Чоловік, не вагаючись прийняв рішення змінити цивільний одяг на військову форму, хоча раніше не мав ніякого військового досвіду і навіть зброю ніколи не тримав у руках.

Своє рішення не вважає геройством, бо на його думку, це обов’язок кожного чоловіка – у разі небезпеки стати на захист своєї сім`ї, дому, країни. І це є нормальним, а не чимось особливим.

І хоча Руслан був налаштований рішуче, але лави військових він поповнив не відразу. На заваді став брак військового досвіду, тож чоловіка було занесено до резерву, і лише постійно нагадуючи про себе, у середині березня Руслан зміг потрапити механіком-водієм до евакуаційної роти 31-го окремого ремонтно-відновлювального полку.

Чоловік зізнається, що багато чого йому доводилось робити вперше, зокрема керувати вантажними автомобілями, які час від часу змінювались, як і місце розміщення та поставлені бойові завдання.

Доводилось і важку поламану техніку витягувати із багнюки під обстрілами, й евакуювати пошкоджену із зони бойових дій, в тому числі й ворожу, яка ще могла бути корисною для наших бійців.

Зауважує, що проїжджаючи повз вщент зруйновані російськими окупантами наші населені пункти, дивувався, як можна бути такими цинічними та жорстокими дикунами, і водночас захоплювався незламністю та мужністю наших людей.

Руслан пригадує, що коли зустрічало їх по дорозі мирне населення, то люди завжди намагались підбадьорити та чимось пригостити, хоча більшість із них і самі цього потребували, але були готові поділитися чи навіть віддати останнє.

– Коли відчуваєш таку підтримку, то це неабияк мотивує, – розповідає чоловік, дякуючи всім, хто не залишається байдужими і допомагає та підтримує наших військових. – Хочу висловити слова подяки всім волонтерам, від малку до велика, адже все, що ви робите, є не менш важливим у наближенні перемоги. Приїзд волонтерів для нас завжди був якоюсь особливою подією, і не лише тому, що вони привозили вкрай необхідні для нас речі та смаколики, їхній приїзд був наче вісточкою з дому. Особливо нас зігрівали теплі листи, патріотичні малюнки та обереги, які передавали волонтерами діти. Ви навіть не уявляєте, як це додає сил, коли ти знаходишся у постійній небезпеці далеко від дому та рідних.

Поділився Руслан і своїми роздумами з приводу життя в тилу, зауваживши, що йому дуже прикро від того, що не всі усвідомлюють, що в країні триває війна, яка несе руйнування, смерть, біль і все це поруч, а не десь там далеко. Однак, багато хто продовжує жити звичним для них життям, витрачаючи шалені гроші на розваги, хоча могли б витратити їх на допомогу військовим або людям, які постраждали від звірств окупантів.

Дивує Руслана і позиція багатьох молодиків, які переховуються аби їм не вручили повістку. «Якщо не ми, то хто захищатиме нашу землю, наших дітей, батьків, жінок?» – ставить питання чоловік, переймаючись тим, що він повернутися, на жаль, на службу вже не зможе. 4 листопада минулого року, виконуючи на Херсонщині в районі села Білогірка бойове завдання, Руслан з побратимами потрапив під артобстріл, внаслідок чого отримав серйозне поранення правої ноги, яку медики не змогли врятувати.

Вже позаду найскладніший період адаптації та звикання до думки, що доведеться жити по-новому. А спочатку було вкрай важко.

Чоловік пригадує, як опинившись вже в Одеському медичному закладі, перше, за що хвилювався, то це як зв’язатися з дружиною Тетяною, яка на той момент разом з їхньою донькою Ксенією перебувала у своїх батьків у Тернополі. Телефон був розтрощений разом із ногою, адже знаходився у боковій кишені штанів під час обстрілу, по памяті Руслан не міг згадати жодного номеру. Тож медичний персонал намагався зв’язатися із Тетяної через соціальні мережі. Єдине про що попросив чоловік, – це не казати дружині, що йому ампутували ногу, бо не хотів псувати такою новиною дочці день народження, який вона мала відзначати наступного дня.

Однак Тетяні не довелось нічого казати, бо вона все відчула сама. І перше, що запитала, коли вже змогла додзвонитися до чоловіка, то це якої саме частини тіла бракує. Почувши відповідь, сказала, що це зовсім не страшно, головне, що живий.

Руслан зізнається, що у такій ситуації дуже важливо мати підтримку найрідніших людей. Бо не кожен здатен витримати нові реалії життя, коли ти не взмозі зробити елементарних речей без чиєїсь допомоги, а від того відчуваєш себе безсилим. І дехто не витримує та вкорочує собі віку. Про такі випадки Руслан чув, а тому, навіть хотів поспілкуватися із психологом, але, на жаль, у медичному закладі, де він лікувався, такого спеціаліста не знайшлося.

На щастя, сім`я, друзі, побратими, і навіть колишні постійні клієнти Руслана завжди були поруч та усіляко підтримували його, замінивши своєю присутністю психолога. Однак чоловік наголошує в бесіді, що психолог таки має бути  передбачений в штаті медичних закладів, де проходять лікування та реабілітацію військові, бо не всім так щастить із сім`єю та друзями, як йому, а без підтримки спеціаліста, самотужки не кожному під силу впоратися морально після важкого поранення чи втрати кінцівки.

Руслан дуже вдячний всім, хто підтримав у важку хвилину і зараз залишається поруч.

– Окремо хочу висловити подяку Авангардівському селищному голові Сергію Хрустовському, директору КП «Авангардкомунсервіс» Сергію Мокану, які не залишились осторонь да допомогли. Велика подяка усім жителям Громади, за те, що долучилися до збору коштів під час благодійного ярмарку в Прилиманському, які я отримав на реабілітацію. Без вашої підтримки мені було б набагато важче впоратися із тими труднощами, з якими довелося стикнутися. Дякую своїй чудовій дружині за терпіння, допомогу, а також своїм рідним, друзям, побратимам. З такою групою підтримки я просто мушу з усім впоратись.

Тож Руслан налаштований позитивно. Сьогодні разом із сім`єю знаходиться в Ананьєві, де живе його рідня: мати, дві сестри. Вже придбали з дружиною тут невеличкий власний будиночок, займаються його облаштуванням, адже попереду у Руслана тривала реабілітація, далі протезування, яке планують робити в Одесі. Відтак, поки відновлюється, хоче побути поближче до своїх рідних. Як говорить народна приказка: «Вдома і стіни допомагають».

У планах після протезування  повернутися до улюбленої справи: смачно годувати людей своєю продукцією. Має мрію згодом повернутися і ближче до моря та Авангардівської територальної громади, жителі якої стали для чоловіка дуже близькими. Обіцяє по поверненню обов`язково всіх смачно нагодувати своїми фірмовими стравами.

У подружжя тут залишилось багато друзів та знайомих. І власне тут, біля моря, а саме в курортному селищі Затока, Руслан зустрів свою красуню дружину, щоправда обоє були там не на відпочинку, а на роботі. Зрозумівши, що це його доля, чоловік  після спільно проведеного літа дівчину додому в Тернопіль вже не відпустив. В кінці вересня відбулось сватання. А 26 жовтня, у день народження Тетяни, відгуляли весілля. І ось подружжя вже шість років разом у горі та радості.

Руслан зауважує, що йому дуже пощастило із дружиною. Він щасливий, що має таку чудову сім’ю, по-справжньому надійний тил. І хоча ця клята війна залишила йому на згадку шрами, але водночас подарувала нових надійних друзів та змусила цінувати кожну мить життя.

Дуже бережно зберігає речі, які завжди нагадуватимуть захиснику про сучасне воєнне лихоліття, – це тактичні рукавички, подаровані на день народження командиром частини, та підписані побратимами; прапор із підписами друзів, що є символом нашої незламності та пам`ятний годинник «За зразкову службу», який отримав 1 жовтня минулого року з рук Міністра оборони України Олексія Резнікова. Так співпало, що саме цього дня у Руслана день народження, тож цей подарунок для чоловіка є одним із особливих.

Руслан переконаний, що вже десь дуже близько наша Перемога, бо ми – незламні, ми відстоюємо своє, за нами правда, і цього не під силу забрати в нас жодному ворогу.

І це дійсно так. Ми, українці, – сильні та нескорені. Беззаперечно віримо й у наші славні Збройні сили, і у нашу Перемогу. Тож все буде добре!

Руслану бажаємо якомога швидше відновитися, щоб протезування було вдалим, і на його обличчі знову з`явилася щира життєрадісна посмішка, яку він дарував оточуючим у мирному житті, пригощаючи всіх своїми неймовірними стравами. Адже життя триває, і яким воно буде залежить лише від нас!

Світлана Дідух