Наші люди!
Бути батьком-це велике щастя!
Сергій Бугор із Прилиманського у свої 33 роки є батьком 11-х дітей, яких після смерті коханої дружини ось вже п`ятий рік піднімає та виховує самотужки, при цьому не нарікаючи на долю та зауважуючи, що є дуже щасливою людиною.
Через хворобу дружини Олени власних діток подружжя не мало, але бути батьками, та ще й багатодітними, їм таки судилося.
Першою в їхній родині з`явилася дівчинка Люба, яку 13 років тому Сергію та Олені просто підкинули до дому немовлям, мабуть, знаючи, що тут про дитину подбають. Оцінюючи стан немовля у лікаря, подружжя дізналось, що дівчинці не більше двадцяти днів від народження, і відразу зрозуміли, що вони мають стати цій беззахисній крихітці люблячими батьками, зібравши всі необхідні документи для опіки над дівчинкою.
І здавалось ось воно – батьківське щастя, залишилось лише ним насолоджуватися. Але не так сталося, як гадалося. У 5 років після проби Манту Любочку довелось госпіталізувати у лікарню через погане самопочуття. За припущенням лікаря щеплення не можна було робити, бо дитина на той момент хворіла.
Далі був страшний діагноз – менінгоенцефаліт та досить тривале лікування, спочатку в Одеській обласній дитячій клінічній лікарні, а потім у Київській національній дитячій спеціалізованій лікарні «Охматдит». Дівчинка була у вкрай важкому стані, пережила клінічну смерть, але вижила, бо поруч були професійні лікарі та люблячі батьки, які вірили, що все буде добре. Попереду дівчинку чекала тривала реабілітація. Але не лише її…
Адже саме там, в «Охматдиті», Сергій та Олена побачили маленького та дуже кволого хлопчика Олександра, від якого у важку хвилину відмовилась найближча людина – мати. У дитини проблеми із серцем, тож хлопчина потребував не лише лікування, але й турботи та підтримки, якої, на жаль, не мав. Відтак, подружжя, не вагаючись, прийняло рішення взяти під свою опіку ще й Олександра.
Справа ця була не легка та тривала, адже потрібно було зібрати купу документів, перш ніж забрати хлопчика до себе. Але це не спинило Сергія та Олену. Ось так в їхній родині окрім доньки з`явився ще й син.
Однак на цьому подружжя вирішило не зупинятись. При підтримці служби у справах дітей Овідіопольської районної державної адміністрації, сім`я раз у раз ставала все більшою та більшою. Так, у родині з`явилися брати Іван, Максим та Сергійко мати яких позбавили батьківських прав. Згодом Ірина, Яна та Віктор, які теж рідні між собою. Діти певний час перебували у дитячому відділенні Овідіопольської районної лікарні, де їх залишила мати. Попереду їх чекав дитячий будинок, але Сергій та Олена забрали дітей до себе під опіку.
Під опікою подружжя також опинилися Анна, Андрій та ще один Сергійко. Ось так, не очікувано для себе, їхня родина стала багатодітною.
Сергій зізнається, що спочатку було не просто знайти з дітками спільну мову, адже до цього вони росли в не найкращих умовах, дехто не доїдав, були хворими та наляканими. Але з часом все стало на свої місця. Діти зрозуміли, що тут їх ніхто не образить, про них дбають, за них турбуються.
Голова родини зауважує, що діти майже відразу почали називати їх мамою та татом, хоча цього від них ніхто не вимагав. Це було їх особисте рішення, що було вкрай важливим для подружжя.
Страшним випробуванням для сім`ї стала невиліковна хвороба Олени. Після тривалого лікування жінки не стало. Цей період для Сергія був важким. Підтримала мати, за що їй дуже вдячний. І як би важко чоловікові не було, але він знайшов сили взяти себе в руки заради дітей. Бо віддавати їх нікуди він не збирався, оскільки вважав їх своїми і добре розумів, що несе за них відповідальність. Тож, коли почали приїжджати представники районної служби у справах дітей з намірами забрати діток, Сергій почав за них боротися, дійшовши у вирішенні цього питання до голови Одеської обласної державної адміністрації та до Уповноваженого Президента України з прав дитини. І таки домігся свого та став опікуном усіх діток, які у них були.
-Дуже вдячний директору Прилиманського закладу загальної середньої освіти Ользі Бєлєнко за те, що підтримала під час оформлення опікунства над дітьми. Адже, коли не стало Олени мені не було і тридцяти, відтак слова Ольги Олександрівни, яка запевнила служби у справах дітей, що я з усім справлюсь, незважаючи на вік, відіграли вагому роль у прийнятті позитивного рішення.
Також хочеться подякувати колишньому секретарю Прилиманської сільської ради, а зараз інспектору Відділу соціальних послуг, праці та соціального захисту населення Авангардівської селищної ради Людмилі Мисливій, яка завжди вислухає, допоможе з оформленням документів, дасть мудру пораду, – говорить Сергій.
-Я побачила, що діти горнуться до Сергія. І забрати їх від нього було б не правильним. Головні побоювання у всіх були через його молодий вік. Бо ж старшим дітям він за віком більше брат, ніж тато, але я була впевнена, що він впорається і не помилилась, – розповідає Ольга Олександрівна Бєлєнко. – Зі своїми батьківськими обов`язками Сергій справляється добре, діти доглянуті, він цікавиться їхніми справами у навчанні, якщо треба, вчасно з`являється до ліцею та робить все, що від нього залежить, аби дітям було добре.
– Сьогодні я щасливий багатодітний батько. Найстаршому моєму сину Івану 20 років, наймолодшому Андрійкові 11. Але в мене не має такого, що когось я люблю більше, а когось менше. Усі однаково мені, нехай і не по крові, але рідні. Намагаюсь будувати з ними відносини на довірі, аби, якщо щось трапиться, а в житті буває різне, то в першу чергу зі своєю проблемою прийшли до мене. Щоб не боялися, що я їх буду засуджувати чи сварити. Старші хлопці допомагають мені на СТО, де я працюю. Заробляють собі кишенькові гроші. Дівчатка взяли на себе кухню. Готують їсти, миють посуд тощо. Мене туди зараз вже і не підпускають. Маємо городину та господарство, де пораємося теж разом.
Намагаюсь робите все від мене залежне, щоб діти отримали середню спеціальну або вищу освіту та опанували якусь спеціальність, яка допоможе їм заробляти на життя. Так, Ірина вивчилась у нас на кухаря і працює в одному із одеських ресторанів за фахом. Анна вирішила бути швачкою. Максим незабаром отримає диплом за спеціальністю слюсаря-автомеханіка і планує навчатися далі. Іван прагне стати моряком, після того як здобуде професію моториста.
Звичайно, замінити дітям матір я не можу, але намагаюсь їм бути гарним батьком, другом. Бували у нас випадки, коли рідні горе-матері згадували, що в них є діти та намагалися шукати з ними зустрічі, зокрема мати Івана, Сергія та Максима. Я навіть дав їй змогу побути декілька днів з дітьми, але вистачило її не надовго. Тож, виходить комусь рідні діти є тягарем, а для мене вони сенс життя. Адже переконаний, що чужих дітей не буває, а бути батьком – це велике щастя!
